Пам’яті свого сина присвячую…
Ти не прийдеш до нас більше
Не сядем разом до стола
Разом не скажем ” Слава Богу”
Ти не прийдеш до нас в гості,
Не сядеш більше до стола,
Не скажеш тихо: «Слава Богу»,
Не зійде радість, як була.
Ми не підем разом до храму,
Не станем разом в тишині,
Перед іконою святою
Тепер не бути нам ,лише мені.
Ти не відкриєш більше двері,
Коли прийду до тебе я,
І не почую я з порога:
«Як справи, тату?» — вже дарма.
Не буде більше тих розмов,
Де ти ділився всім своїм,
І я лишився серед болю
З безмежним сумом і німим.
Своїх дітей ти не обіймеш,
Не пригорнеш їх до грудей,
Вони тебе вже не покличуть —
Немає тата між людей…
Чому ти так пішов раптово,
Чому лишив нас у журбі?
Чому цей біль такий глибокий
Осів назавжди у мені?
Не світить сонце так, як світило,
Не гріє спів пташиний знов,
Навіки все пішло з тобою
Пішла і радість і любов.
Як жити далі — я не знаю,
Куди іти серед пітьми,
Я в небо тихо виглядаю —
Подай хоч знак мені крізь сни.
В якій хмарині ти сховався,
Де там шукати твій слід живий?
Щоб хоч на мить душею знати:
Ти поруч десь, ти не чужий…
Чекай мене, синочку милий,
Минуть роки — прийду і я,
І ми зустрінемось навіки
Там, де не плаче вже душа….
